У маленькому місті жив котик Маркіз.
Він був пухнастий, сірий і дуже-дуже лагідний. Удень Маркіз любив грітися на підвіконні, а ввечері завжди дивився у вікно на небо.
Одного разу, коли всі вже поснули, котик побачив, як над дахами тихо піднявся Місяць.
Він був великий і круглий, ніби світлий сир.
— «Добрий вечір, Місяцю!» — муркнув котик.
— «Добрий вечір, Маркізе!» — усміхнувся Місяць. — «Чому не спиш?»
— «Не можу заснути. Удень стільки шуму, а вночі так тихо, що хочеться говорити з кимось добрим».
Місяць лагідно засяяв.
— «Тоді поговорімо», — сказав він. — «Хочеш, я розповім тобі історії, які бачу з неба?»
І він почав тихо, повільно розповідати про сплячі ліси, про річку, що шепоче казки, про пташок, які ховають головки під крило.
Котик слухав і муркотів від задоволення.
Його оченята ставали важчими, лапки зігрівалися, і він прошепотів:
— «Дякую, Місяцю… Ти найкращий друг».
Місяць посміхнувся ще яскравіше,
а котик уже спав, тихенько муркочучи у своїх снах.
✨ Мораль казки:
Іноді для спокою потрібно зовсім небагато — тепле світло, тиша й хтось, хто тебе розуміє.
