В одному затишному, тихий лісі, де пахло мокрою землею та сосновими голками, жив маленький Зайчик на ім’я Пушок. Він мав хутро кольору піщаного берега і великі, уважні очі. Пушок жив під старим розлогим дубом, у норі, встеленій сухим м’яким мохом.
Сьогодні був довгий-довгий день. Зранку Пушок грався з їжачком Колючкою, який показував, як правильно катати яблука по траві. Потім він допомагав старій Сові пані Мудрість збирати шишки, які вона використовувала для прикрашання свого гнізда. А в обід вони з білочкою Рудою ласували солодкими лісовими ягодами.
Але тепер сонце опустилося за верхівки найвищих дерев, і в ліс прийшов фіолетово-синій вечір. Повітря стало прохолодним і тихим. На небі почали з’являтися перші зірочки — маленькі, мерехтливі діаманти, розсипані по оксамитовій ковдрі.
Пушок стояв на ґанку своєї нірки. Він глибоко вдихнув нічний лісовий аромат. Це був запах вечірньої роси, прохолодного листя та квітучих нічних фіалок.
«Час для ритуалу», — прошепотів Зайчик сам собі.
Перше, що він зробив, це подякував дню. Він згадав усі добрі справи: як подарував Колючці найсоковитішу морквину, яку знайшов, і як допоміг Сові. Ці приємні спогади, як тепле молоко, розливалися його маленькими грудьми. Це і є справжнє добро перед сном, подумав Пушок, коли ти знаєш, що твій день був наповнений радістю і допомогою іншим.
Пушок зайшов до своєї нірки. М’який мох під лапками відчувався, як пухова ковдра. Його нірка була освітлена єдиним промінчиком місячного світла, що проникав крізь дубове листя, малюючи на стіні срібний візерунок.
Зайчик ліг, зручно вмостивши довгі вуха. Вони тепер відпочивали після цілого дня слухання шепоту вітру, співу пташок та веселого галасу друзів.
«Раз, два, три…» — почав він свою улюблену гру.
Це була спокійна казка, яку Пушок завжди розповідав сам собі. Він уявляв, що він пливе на хмаринці.
«Я лечу на м’якій, білій хмаринці. Вона пахне дощем і літніми квітами. Хмаринка повільно-повільно пливе над тихим озером. Вода в озері така гладка, як скло, і в ній відбиваються всі зірки. Немає жодного звуку, крім тихого шелесту, який створює моя хмаринка, ковзаючи по небу».
Його лапки розслабилися. М’язи на спині, які цілий день стрибали і бігали, стали м’якими, як розтоплене масло.
Пушок згадав, як тато йому казав: «Коли ти лягаєш спати, уявляй, що твої лапки стають дуже-дуже важкими. Вони ніби наповнені піском».
І він почав це робити. Права лапка стала важкою. Ліва лапка стала важкою. Його дитячий сон був уже близько.
Він відчув, як його тіло занурюється у мох. Стало так тепло і затишно, ніби він закутався у великий, м’який, вовняний шарф.
Десь далеко, за вітром, він почув тихе ухання Сови. Це була мелодія ночі, що заколисувала.
Пушок заплющив очі. Тепер, коли він був у своїй затишній нірці, світ здавався ідеальним. Він був у безпеці. Його серце билося повільно і рівномірно.
Тук-тук… Тук-тук… Тихий ритм, що допомагав йому відправитися у царство снів.
«Вечірнє читання завершено», — прошепотіла тиша навколо. Це була казка на ніч, розказана самим Зайчиком.
Перед тим, як остаточно провалитися у солодкий сон, Пушок ще раз відчув добро перед сном. Він пам’ятав, що завтра знову буде новий, цікавий день, і він знову робитиме щось хороше.
А зараз – відпочинок.
Він побачив, як його хмаринка запливає за Місяць. Світло стало м’яким, золотавим. Сон приходив до нього тихо і ніжно, як мати-Лисиця до свого лігва.
Вдих… Видих… Твоє тіло відпочиває. Твої лапки важкі. Твої вушка чують лише тишу.
Спи, Пушку. Казка на ніч закінчилася. Добра ніч.
